Сергей Иванович Токарев .Памяти Учителя - Статьи - Каталог статей

Сергей Иванович Токарев .Памяти Учителя

ПАМ’ЯТІ ЧУДОВОГО МУЗИКАНТА І ВЧИТЕЛЯ С. І. ТОКАРЄВА Вже неблизький 1981 рік. Харківська травнева спека. Сонячний задушливий ще не пізній вечір. З воріт маленького дворика старого, ще з позаминулого століття, будинку музичного училища на розі вулиць Свердлова та Ярославської виїжджає легкове авто. Тільки-но закінчилося прослуховування четверокурсників-піаністів перед Державними іспитами. За кермом машини Сергій Іванович Токарєв, єдина пасажирка – Вікторія Іванівна Лозова. Він –молодий завідувач фортепіанного відділу і парторг музичного училища, блискучий піаніст, улюбленець усього училища, особливо його жіночої частини, дуже смаглявий від природи, ставний чоловік (з любов’ю і ніжністю названий нами, студентами його класу, Бегемотом), вона – яскрава, ефектна жінка, визнана шопеністка і ансамблева виконавиця, доцент Харківського інституту мистецтв. Обидва чудові, і, водночас, такі несхожі за темпераментом, смаками, мистецьким і життєвим досвідом Музиканти, вони жваво і зацікавлено обговорюють результати прослуховування, а можливо і саме мою подальшу музичну долю… Це єдиний раз, коли я водночас бачив обох своїх Учителів – тодішнього і майбутнього. З проміжком у два роки, майже день-у-день, передчасно обірвалися життєві шляхи Вікторії Іванівни (10.06.1933 – 08.08.2000) і Сергія Івановича (18.03.1946 – 09.08.2002). Так сталося, що я в обох випадках був у Харкові і зміг провести їх обох в останню путь. Вона померла вдома раптово, в розквіті педагогічної і виконавської кар’єри, сповнена, незважаючи на свій відносно немолодий вже (67 років) вік, творчими планами і задумами. Після декількох років роботи наприкінці життя в ДМШ № 2, де раніше він був консультантом від музичного училища, а потім після довгих місяців вимушеної самотності взагалі без улюбленої справи, поступово позабутий, викреслений із спілкування, тобто і із життя, майже усіма колишніми колегами, друзями і учнями (тільки час від часу його відвідували нечисленні рідні), С. І. Токарєв відходив у небуття в 56-річному віці, протягом весни-літа в пустій квартирі, де його компаньйоном по мешканню був лише кіт, останні тижні – в хоспісі. На початку його останнього літа, за пару місяців до смерті, під час одного з моїх останніх відвідань його, Сергій Іванович говорив, що прагне знайти для приватних занять хоча б когось… Адже раніше попасти до його класу або на консультацію в училищі, а потім і в школі вважалося за вдачу! Пам’ять Вікторії Іванівни увічнена багатьма розгорнутими публікаціями-відгуками на її виступи (сольні, ансамблеві, концерти класу), аудіо- та відеозаписами з них, щирим некрологом у пресі,, написаним її колегою і молодшою подругою Л. Шаповаловою, меморіальною дошкою біля її «рідного» 52 класу і концертного залу університету мистецтв, де вона працювала понад чотирьох десятиріч, надрукованими спогадами колег і учнів, змістовними рядками про неї в монографіях до ювілеїв ХІМ, пізніше ХДУМ. Про Сергія Івановича, на жаль, практично не написано ані слова. Вважаю за учнівський і людський обов’язок хоча б стисло відтворити творчий і педагогічний портрет цієї яскравої непересічної особистості. Музичні здібності С. Токарєва з дитинства були настільки яскравими, що в 6-річному віці він вступив до ХССМШ-і. За спогадами О. Козак, вихованки цієї школи тих років, виступи Сергія з його яскравим артистизмом на академічних концертах та іспитах перетворювалися на справжні мистецькі свята, які відвідувалися багатьма учнями і викладачами. Його шкільний педагог В. О. Кричевська, одна з кращих у школі протягом декількох десятиріч, відчувши романтичну вдачу талановитого учня, включала до його програм, окрім обов’язкових поліфонічних творів і класичних сонат, численні віртуозні твори Шопена, Ліста, російських композиторів. Вже тоді С. Токарєв, маючи феноменальну техніку, володів особливою співочою манерою гри. (За свідченням Н. Сагітової, іншої його товаришки по школі, Сергій якийсь час брав також приватні уроки в легендарного В. В. Топіліна). Факт продовження Токарєвим навчання не в Харкові, а в Ленінградській консерваторії був на початку – в середині 1960-х рр. майже фантастичним, адже хлопчик із провінційного Харкова вступив до видатного професора Н. Є. Перельмана. Повернення Сергія з Ленінграда до рідного міста відзначилося яскравими сольними концертами і… службою в оркестрі Харківської військової академії ім. Говорова – грав на тубі. Пізніше він якось на одному з училищних концертів-капусняків з неперевершеним гумором виконав на цьому інструменті «Как много девушек хороших» І. Дунаєвського. Подальше визнання Токарєва вже в якості педагога пов’язане з музичним училищем, де він реалізувався в учнях, виховавши десятки музикантів-професіоналів. Так, наприклад, лише в 1981 р. усі 4 його випускники (О. Цацкіна, Н. Коваленко, Т. Гамоліна та автор цих рядків), отримавши відмінні оцінки по спеціальності на випускному Державному іспиті, вступили до ХІМ. Училищними учнями С. Токарєва різних років, окрім вищеназваних, були: І. Полусмяк, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри теорії музики ХДУМ ім. І. П. Котляревського; О. Петік, старший викладач кафедри камерного ансамблю та струнного квартету в цьому ж закладі; І. Біленська, концертмейстер кафедри хорознавства та хорового диригування ХДАК; О. Зіміна (Ковальова), в минулому викладач ХССМШ-і, нині концертмейстер Академічного музичного коледжу при Московській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського; численні викладачі дитячих музичних шкіл. Безсумнівно, незабутнім для всіх, хто чув, став виступ дуету С. Токарєв – М. Дубіненко з виконанням «Скарамуша» Д. Мійо, коли віртуозно-бравурний артистизм музикантів у крайніх розділах сюїти органічно поєднався з тонким, навіть щемливим ліризмом другої частини. Я мав щасливу нагоду виконувати в ансамблі з Сергієм Івановичем усі три частини Концерту Е. Гріга. Під його, на перший погляд, не дуже «піаністичними» грубезними пальцями рояль перетворювався на справжній оркестр з найрізноманітнішими відтінками і кольорами! Володіючи чудовим смаком, філігранною технікою, будучи яскравим джазовим імпровізатором, Токарєв прищеплював учням навички опанування багатющим фортепіанним виконавським арсеналом. Особлива увага приділялася «наелектризованості» кінчиків «співучих» пальців, засвоєнню засобів багатотембрового звукодобування, різноманітних технічних «хитрощів». Так, його порада намагатися пальцями відтворювати на фортепіано на довгих звуках скрипкове vibrato, була націлена, перш за все, за рахунок пильної уваги до засобу відтворення цього звуку на активізацію слуху виконавця. Разом із цим, усі суто «звукофізичні» (технічні) завдання педагог майже непомітно сполучав із музичними – розумінням стилістики, особливостей музичного письма композитора, стратегією логічно виправданої динамічної побудови твору. Учні Токарєва під час виконання музики вчилися органічно поєднувати щирі душевні почуття з роботою розуму. Навіть в останні роки своєї роботи вже в ДМШ № 2, відкинутий долею на узбіччя «великої» педагогіки, Токарєв демонстрував найвищий професійний рівень, успішно готуючи юних піаністів до конкурсів, фестивалів різних рівнів і відповідальних концертів, продовжуючи консультувати учнів і колег із інших музичних шкіл (одним із цих дітей був мій нинішній учень Д. Шибаєв, студент магістратури факультету музичного мистецтва ХДАК). Рідкісною, а тому ще ціннішою, рисою педагогіки С. І. Токарєва було вміння, навіть надаючи негативну оцінку невмілому або невдалому учнівському виконанню, водночас обов’язково надихнути учнів (талановитих і не дуже), вселити впевненість у собі, пробудити бажання вчитися грати, виступати перед публікою, жити музикою: «Это плохо, это очень плохо… Но это гораздо лучше, чем было в прошлый раз!..». В. М. Щепакін
Категория: Статьи \| Добавил: Секвенция (06.07.2011)
Просмотров: 1089 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 5.0/2 \|